- Розкажіть про перші ваші писання. Для кого вони були?
- Мої перші писання – то вірші, і почала я займатися цією справою десь в 14 років. Вони (вірші) присвячувалися хлопчику, з яким я сиділа за однією партою, і який мені дуже подобався. Йому ж подобалася інша дівчинка, але він милостиво приймав від мене знаки уваги у вигляді шкільних творів, які я писала за себе і за нього. Така була трагедія. :))) Та ще й досі я не можу писати вірші просто так – має бути поштовх. Усі мої поезії присвячені або подіям, які мене вразили – але таких подій, і, відповідно віршів – дуже мало, або нюансам настрою – цих поезій уже більше. Ну а переважна більшість – то присвята коханому.
- Чи відразу наважились подати перший роман на "Коронацію слова"? Які почуття вирували?
- Так, подавалася я з першого року існування конкурсу, тобто з 2000, але перемогла вперше у 2002 році. Зараз у моєму активі три відзнаки “Коронації слова” – диплом за роман “Містичний вальс” і два дипломи лауреата за романи “Учора і завжди” та “Янголи, що підкрадаються”.
А почуття... Таки вирували. Я, звісно, хвилювалася. Не дуже  вірила в те, що у мене щось вийде, але конкурс - то був Шанс, яким я вирішила скористатися. Я взагалі дуже вперта за натурою, не люблю кидати справу, якщо вже взялася за неї. Краще тоді зовсім не братися... І повірте, дуже приємно, коли дізнаєшся, що твій роман увійшов до першої десятки поміж дев’яти сотень інших творів, і – абсолютно чесно. Це надає впевненості у собі, якої мені часто бракує.
 - Як ви пишете книги... Із кавою, тістечками? Навколо має бути тиша?
- О, так, кава! Кавуся, як лагідно називають цей напій богів на Галичині – обожнюю цю назву. І каву обожнюю. П’ю її багато, а під час писання, творення – по п’ять філіжанок за день, та зазвичай усе ж стараюся не зловживати. Якщо дуже припече, тобто потрібно заправитися рідким кофеїном, то п’ю і розчинну каву, але  по-справжньому люблю заварну. У джезві і неодмінно з молоком або з вершками. Ще трохи ванілі, і райська насолода забезпечена – куди там “Баунті”!.
А тиша – так, неодмінно має бути тиша. Коли я пишу, не слухаю музики, і навіть рипіння дверей чи плач дитини десь у сусідів може збити мене з думки. Втім, у таких випадках я не нервую – просто приймаю це, як даність. Врешті-решт, окрім моїх потреб  ще є  потреби інших людей, про які я мушу думати. Але тиша... я люблю її. У мене навіть оповідання є, їй присвячене. Називається “Тиха краса”.
Полюбляю тістечка, шоколад, морозиво – усе смачне і некорисне. Але їм усе це рідко. Не тримаю спеціальної дієти, просто прислуховуюся до себе – чого найбільше хочеться. Деколи – полуниць, а інколи – ромової баби чи абрикосової “Імперії”.  Але за роботою не їм. Ніколи. Не уявляю, як я, жуючи, буду описувати, приміром, любовну сцену.
- Що б ви вибрали: щоб все задумане для роману випливало на папір так, як задумано чи щоб герої самі "творили" свій характер і сюжетну лінію.
- А вони і творять самі, мої герої. Ще й так свавільно! Але мені це подобається. Початок “Учора і завжди” мені наснився під час денного сну – я прокинулася і написала десять сторінок за дві години. Потім убивцею в моєму романі став не той, про кого я думала на початку, потім нізвідки взялося кілька персонажів, потім головна героїня сказала мені “Ай-яй-яй!” – і повела себе зовсім не так, як я задумувала – і таких прикладів безліч. Звісно, основна сюжетна лінія, так би мовити, канва, замислюється мною і є більш-менш визначеною, але ж так багато простору для імпровізації! Я згодна з Оксаною Забужко – особисто мені цікаво писати вже для того, щоби дізнатися, що ж буде далі.
- Ви пишете від руки чи набираєте на машинці чи компі?
- На комп’ютері. Я закінчила курси друкарок, у мене досить пристойна швидкість набору – більше двохсот знаків на хвилину, так що у скрутні часи я без роботи не залишуся. :)))
- Як створюються персонажі? вони мають прототипів?
- Ні, прототипів не мають, я їх усіх вигадую, але є зворотній зв’язок. Кількох своїх героїв та героїнь, ледь не калькованих, я зустріла в реальному житті. Це просто фантастичні емоції! Правдиве відчуття творця, як не пафосно це прозвучить...
- У головної героїні "Учора і завжди" багато іронії, де ви її таку "взяли"?
- Героїню – придумала, цілком і повністю, хоча друзі стверджують, що зовні вона схожа на мене, а ось деякі риси характеру Рогніди, в тому числі й іронія – мої. Кажуть, що іронія – це маска для беззахисних, і я з цим згодна. Я завжди так захищаюся від болю, таким собі іронічним, але (сподіваюся) не саркастичним сприйняттям реальності. Хоча останнім часом це мене щось не рятує. А рятуватися сарказмом не бажаю, хоча й умію, бо він завдає людям болю.
- А стареньку пані? із її вишуканим смаком? і величезним бажанням до естетики навколо?
- Пані Роксолана – це збірний образ, кістяк якого становлять риси моєї покійної бабусі Оксани. Вони антагоністки, героїня роману – шляхтянка, з вищою освітою, вишуканим, як ви вірно зауважили, смаком, витончена й елегантна. Бабуся – селянка, рід давній, ще з осілих на землі козаків, освіти у неї було – два класи лікнепу, але мудрість, волелюбність, світло душі, і серце, таке велике, що важко дібрати слова, щоби його описати – це те, що єднає вимишлену героїню і героїню реальну. Моя бабуся пережила примусову колективізацію, два голодомори, війну, але світла, любові та тепла свого не розгубила. Я б дуже хотіла бути схожою на неї...
- Як ви поєднуєте роботу (здається, бухгалтера) із творчою?
- Важко. :))) Безсонні ночі, кола під очима, директор, що гавкає на мене, бо я куняю на робочому місці – така ціна натхнення. А що поробиш...
- На вашу думку, в Україні проходить якийсь літературний процес?
- На мою думку, він не проходить, він розвивається. :) За ним просто треба слідкувати – я маю на увазі читачів. Та десь і владу. Не втручатися у нього директивами – просто прийняти як даність те, що він є, і не заважати. Цікавий, яскравий, оригінальний, самобутній – це все про наш літпроцес. Я рада, що це відбувається на моїх очах.
- Що заважає українській книзі взяти вверх над російською?
- Дуже багато чинників, усі й не згадаєш. Бундючність  наша заважає, невідомо на чому ґрунтована. У мене, бігме, коли чую деякі виступи на зразок “А чи потрібні Україні любовні романи чи жахи?” аж язик свербить спитати: “Якщо ми такі розумні, то чому ми такі бідні?”. Напевно – бо зверхні. Розподіл цей, що в зубах нав’яз, на “попсу” та “інтелектуальні речі” заважає. Лінь деяких  видавців, які не бажають витрачати зусилля бодай на елементарну рекламу. Триста п’ятдесят років русифікації і переконання, що російська мова легша за рідну. Однак усе це долається. Я зросла в російськомовній родині, але у мене, хвалити Небо, була бабуся Оксана, мамина мама, до речі, з Дніпропетровщини, і вона не дозволила мені забути, якого я роду.
- Чи допомагають якісь видавництва українській книзі? (якщо знаєте)
- Знаю і пишаюся цим знанням та знайомством із цими людьми. Це київське видавництво “Нора-друк”, його директор пані Елеонора Сімонова і пан Микола Кравченко. Це люди, які не говорять, а працюють, і за це мій їм доземний уклін. В активі “Нори-друк” відкриття книгарень української книги в Гусятині Тернопільської області і в Полтаві, багато рекламних акцій, спрямованих на популяризацію української книги... Та вже те, що пані Елеонора на питання “Чому ви почали друкувати книги?” (а початково це була поліграфічна фірма) відповідає “Бо я люблю Книгу” багато про що говорить.
- Як ставляться рідні, близькі до письменниці Наталки Очкур?
- Мама пишається мною, але дуже побивається, що творчість відволікає мене від заробляння хліба насущного – вона вважає, цілком, на жаль, справедливо, що письменництвом на життя не заробиш. Тато ніколи нічого не говорить, але читає все, що я пишу. Решта ж кревних – привітно-нейтральні, а друзі... вони тішаться за мене.
- У (на) роботі це не заважає?
- Ще й як заважає. Не кожен роботодавець витримає, коли його підлегла замість складання декларації з ПДВ дивиться на стелю замріяним поглядом. Але поки що мені вдається балансувати на межі директорського терпіння. :))
- Чи тяжієте ви до якогось певного стилю? (Чи є бажання написати щось для дітей, наприклад?)
- Ні. Люблю розмаїття у всьому – у стилі, в одязі... Тільки у почуттях – не люблю. Писати для дітей так важко, що й не знаю, як відповісти на це питання. У мене є дві казочки, написані для небоги, але вони також надаються і для дорослих. Узагалі створюю щось за настроєм. Отак і виходить, що пишу то любовну історію, то детектив, то фентезі, а то – по суті казку для дорослих дівчаток. Останній мій роман взагалі драма з елементами містики, ані стильово, ані жанрово для мене не характерна. Але дуже цікаво змінюватися, не зраджуючи себе.
- Спілкуєтесь із іншими письменниками? З ким саме?
- Багато спілкуюся  із Олександром Шевченком, він прекрасний письменник, дуже талановитий, а ще -  художник, композитор, актор,  і – що найголовніше - чудовий друг. Справжній. Ми знайомі з ним близько двох років, але я маю враження, що знаю його все життя. Деколи буваю у Спілці письменників, але тамтешні перемовини на зразок “Як ви?” – “Дякую, нівроку, а ви як?” важко назвати спілкуванням. Є ще така цікава письменниця, пані Наталя Тисовська, з нею ми частенько спілкуємося віртуально.  
- Що полюбляєте читати? Остання прочитана книга була варта того, аби її прочитали?
- Я полюбляю читати все. Любовні романи, жахи, фентезі, історичні та пригодницькі твори, детективи, класику... Я не можу не читати, це для мене, як дихати. Я несамовитий читач насправді, і не маю улюблених жанрів – головне, щоби книга була якісною та цікавою. Не сприймаю штучного поділу літератури на “високі” та “низькі” жанри, на “чтиво” та” інтелектуальну прозу”. Від цього поділу дуже багато наших письменницьких бід. Взагалі, не зношу  снобізму в літературі. Та й в житті теж.
Останню книгу, яку я прочитала, варто прочитати усім, хто досі цього не зробив, бо це “Солодка Даруся” Марії Матіос. До цієї драми не надається навіть звичайне “подобається – ні”, бо там інші категорії сприйняття. З нещодавно  прочитаних книг величезне задоволення отримала від “Аутсайдерів” Олександра Шевченка – дуже близька мені тема самотності серед людей, від “Ранкового прибиральника” Ірен Роздобудько, “Балади для Кривої Варги” Марини Соколян і “Павука” Олега Шміда.   
- Що може справити на вас враження? Що трапилось останнє таке, що дуже вразило душу?
- Це не є якісь речі чи події, швидше почуття... Події я просто фіксую, переживаю їх, вони не лишають мене байдужою, але живу я  почуттями. Любов, ніжність, відданість, вірність - коли я відчуваю це в людині, це справляє на мене величезне позитивне враження. Ці якості дуже рідко зустрічаються нині, але тим більше я ціную те, що вони є у моїх рідних і коханого.
Останнє, що дуже вразило душу – зрада. Причому зрада не фізична, ні. Ту, до речі, я могла б якщо не простити, то бодай зрозуміти. Але коли людина, від якої я  того найменше чекала, у дуже скрутний момент мого життя, коли мене й так хитало, буквально збила мене з ніг, переступила і пішла далі – таке я відмовляюся розуміти... Я думала, що не оговтаюся від цього. Досі приходжу до тями. Але допомогли друзі, і мама. І ще мій бійцівський, від бабусі успадкований характер, який дрімав до пори до часу десь у глибині душі під шаром упевненості “я-повинна-бути-терплячою-і-милою”, а потім раптом прокинувся, і спитав: “А якого дідька? Де твоя розписка у такому зобов’язанні?”. Можу сказати, що тепер все потроху налагоджується.   
- Літо - пора відпусток. Де ви збираєтесь відпочивати? Куди хочеться поїхати?
- На жаль, цього літа я вже нікуди не виберуся, але хотілося б – в Карпати. Туди, де так тихо, де сині гори дихають туманами, де казкової краси озера  і очі в людей. Маю бажання потрапити туди з коханим, в перший же день по приїзді втопити мобільний  у гірськім потоці, пити ранком молоко, а надвечір – домашнє червоне вино, і зустрічати світанки. Там такі прекрасні  ранкові зорі...  Ще хотіла б опинитися на якійсь тихій річці, це може бути Десна чи Рось, у будиночку посеред лісу – також дуже гарно. Особливо коли о п’ятій ранку тебе будить щебетання птахів і чоловік, якого ти любиш, зазираючи в твої очі, каже: “Я кохаю тебе”.  Заради таких митей варто жити на світі.

Для газети “Молода Галичина”. Інтерв’ю брала Аліна Небельмес.