Спочатку живеш собі і мрієш, спочатку в тій країні, потім вже в нашій. Географічно не змінюючи своїх координат, знаходишся вже в іншій площині, в іншому світові. Бачиш і порівнюєш. Ростеш та змінюєшся, але не губиш своїх бажань. Пишеш та друкуєшся. Вже тут, де 2000. А не там, де 200.000, але то нічого. Все прийде. А поки, а поки тебе розпитують. Безглуздими питаннями розпитують. І треба відповісти. Відповідати. І відповідатимеш. Допоки електроенергія не піде геть. Доки час не потягне далі. Доки гратиме математика - Перш за все нам хотілося б дізнатися про “Коронацію слова”. Отже, чим є “К.С.” і як ви туди потрапили? Здається ваша перша робота була направлена туди у 2002 році? - Ні, моя перша робота була представлена вже у 1999 році, тобто, на першій “Коронації”. Але хоча мені й зателефонував тодішній координатор акції з активними похвалами моєму стилю, (пригадую, він сказав, що “тест якісний та цікавий”), проблема полягала у відсутності комп’ютера. Набраний на машинці роман неможливо було скоротити і відредагувати у стислі терміни, про що просив мене координатор. І в десятку переможців тоді увійшли ті, хто писав не так об’ємно, як я. “Коронація слова” – це конкурс романів та кіносценаріїв. А з цього року вони ще приймають і п’єси. Наші театри потребують оригінальних, сучасних українських п’єс, тому, на мою думку, це дуже добра новація. Подаватись на “Коронацію слова” можуть усі: як письменники, що вже “склалися”, так і новачки. Обмежень у цьому немає ніяких. Єдине офіційне обмеження в конкурсі – це обов’язкова українська мова твору. Що ж до неофіційних – твори, які пропагують фашизм, екстремізм, ксенофобію, шовінізм, нетерпимість на релігійному ґрунті, тощо – відхиляються відразу. Такі опуси не доходять навіть до фіналу. У цьому конкурсі пріоритетом є художня вартість твору, і коли деякі автори намагаються підсилити (а часом і підмінити її) роздумами про “злих москалів” чи “проклятих бандерівців” – це дуже прикро. На щастя, “Коронація слова” стоїть вище таких псевдопатріотичних та псевдодемократичних ігор. - Я чув, що туди подавалися Кокотюха і, здається, Шкляр, хоча я можу і помилятися. Як, на вашу думку, це є нормально? Адже такі автори мають можливість публікувати свої твори і без цього. Може, їм все ж таки було б варто поступитися місцем новачкам? - На жаль, нині й знані автори мають не надто багато можливостей друкувати свої твори. Крім того, на Коронацію приймаються твори, які раніше ніде не друкувалися. Чи подавався Іздрик – невпевнена, але я гадаю, що це нормально і це дуже цікаво насправді. Трапляється, що журі намагається вгадати стать автора, і часто помиляється, бо, стосовно, приміром “Егоїста” Марини Гримич – журі одностайно зізналося – всі його члени були впевнені, що це написав чоловік. А ще буває, що журі, розглядаючи твір, пізнає стиль того чи іншого автора, але не знає; його це твір, чи ні. - Тобто, на конкурсі усі твори йдуть не під справжніми іменами авторів? - Так. Вони йдуть під псевдонімами і ніхто, окрім тієї людини, яка, власне, реєструє роботи, не знає їх справжніх авторів. Це не відомо ані журі, ані експертам, що працюють з творами. Дійсно неодноразова подавався Кокотюха і перемагав. У нього насправді хороші детективні твори. Подавався Василь Шкляр. Він мав першу премію в 2001 році за “Елементал”, але, за умовами конкурсу, якщо автор отримує Гран-Прі, наступного року його запрошують до складу журі, і у будь-якому випадку подаватися на “Коронацію” знову він не має права. Подавалась Марія Матіос. Вона була дипломанткою “Коронації слова - 2003”. Мені здається, що насправді цікаво, коди молоді автори змагаються з такими “метрами” і дуже часто перемагають. Це означає рівні шанси для всіх, а також те, що в української літератури є майбутнє. - А самі псевдоніми в конкурсі кожного разу змінюються. Які псевдоніми були у Вас? - Коли я подавала роман “Містичний вальс”, у мене був псевдонім Катерина Радченко. Це прізвище із сім’ї моєї бабусі. А коли я вже подавала роман “Учора і завжди”, який узяв диплом і премію, то було дівоче прізвище все тієї ж бабусі – Оксана Шаповал. Власне, псевдо можуть бути будь-які, найфантастичніші – про це вже неодноразово писала преса. - Щодо роману “Учора і завжди”: з ним Ви стали лауреатом “Коронації слова”, а з “Містичним вальсом” були дипломантом. Якщо, я не помиляюсь, то в правилах конкурсу зазначено, що всі твори-лауреати видаються, а дипломанти – за бажанням видавництва. Це дійсно так? - Не зовсім. В умовах зазначено, що кращі романи видаються книжками, але ніде не написано, скільки їх має бути. Тобто, це, фактично, залишається на розсуд видавництва. Так, коли я представляла “Містичний вальс”, з п’ятнадцяти творів – лауреатів та дипломантів конкурсу - видано було дванадцять. Тобто, ще три з якихось причин не зацікавили видавництво. Втім, майже всі твори-переможці виходять друком, що зайвий раз говорить про їхню якість. І на їхню ж користь. - А от щодо самої назви “Містичний вальс”. Я знаю, що в гурту “Піккардійська терція” є пісня з такою самою назвою. Чи пов’язані вони якось між собою? І там і там такий насичений львівський колорит... Чи це просто випадковість? - Так, безумовно, це не випадковість. По-перше, я страшенно люблю Львів. Хоча, мушу зізнатися, що коли я писала роман, то ще ніколи не була там. Мені тепер львів’яни просто не вірять, коли я кажу це. Прочитавши роман, вони починають питати мене, звідки я так добре знаю місто, де я жила там, коли була останнього разу, і чи не надто дорого мені було зупинятися у готелі “Замок Лева”, теж згаданому у романі. Хоча у цьому готелі я, безперечно, також ніколи не була. А сама ідея роману дійсно виникла, коли я вперше почула “Містичний вальс” “Піккардійської терції”. Пісня мене просто вразила мелодійністю, ліричністю і красою сюжету. Потім в мене десь рік “крутилася в голові” ця ідея, і я вирішила, що з цього таки щось вийде. Щось у стилі “фентезі”, бо я казки люблю взагалі... - Так, здається ви назвали свій роман “любовним фентезі”... - Романтичним. Романтичним фентезі. - Ця любов до Львова, напевно, передається музикою. Я чув, що Ви любите “Плач Єремії”. Що ще Ви б могли порадити? - Радити я не ризикну, бо музика – це як почуття, надто індивідуально. Не можна ж порадити людині “Кохай того-то, а цього – не треба”. Так і тут. Сама я слухаю “Плач Єремії”, “Піккардійську терція”, “Братів Гадюкіних”, “Мертвий півень”, “Кому Вниz”, “Мандри”. Дуже люблю Марічку Бурмаку, деякі речі “Океану Ельзи” непогані.... З молодих львівських виконавців мені шалено подобається гурт “Далі” – голос вокалісти справді вражає, і тексти, які вона ж сама і пише, дуже добрі. Такі собі поетичні перлинки. Коли зовсім зле, включаю Бориса Гмирю – це старі записи, але чиста насолода! Так само з Анатолієм Солов’яненком. Українські народні пісні – це само собою, бо взагалі народна творчість у всіх її проявах – то невичерпне джерело справжнього. З неукраїнських виконавців обожнюю “The Beatles”. - Повертаючись, до “Коронації слова”. Наскільки я знаю, саме там Ви познайомилися з двома людьми, які відіграють зараз значну роль у Вашому житті. Це Ніна Герасименко та Олександр Шевченко. Коли і як це сталося? Напевно, з Ніною Герасименко ви познайомилися значно раніше... - Ні. Насправді це відбулося практично одночасно. З Ніною Герасименко я познайомилася, коли вона подзвонила мені на роботу і повідомила, що мій “Містичний вальс” вийшов у фінал. Тоді ми буди ще зовсім незнайомі, але це не завадило нам 40 хвилин спілкуватися по телефону. За це я дістала тоді добрячих копняків, адже телефон був робочий. Пані Ніна – справжній професіонал, і знайомством з нею можна тільки пишатися, що я і роблю. Однак поспішаю заспокоїти всіх пліткарів – використати її у якихось корисних цілях неможливо. Не той випадок. Ця жінка – яскрава представниця інтелігенції у бозна-якому коліні (навіть я з ліку збилася), і честь конкурсу для неї понад усе. А з Сашком Шевченком я познайомилася десь за два місяці на врученні дипломів. - Він мав отримувати диплом за “Глибинку”? - Так, за “Глибинку”. Він отримав за неї свій перший диплом. Тішить, що з наступним романом – “Аутсайдери” – він увійшов у першу десятку переможців, тобто став лауреатом. - Щодо Ніни Герасименко, то не дивно, що ви розмовляли 40 хвилин. У мене навіть записана її цитата. Тут вона каже що: “Містичний вальс” Наталії Очкур мене просто зачарував”. - Так, це було в “Книжник-Review”. Я пам’ятаю цю фразу. Вона мене дуже потішила. - Вам було приємно прочитати це? - Коли хвалять, то завжди приємно, тим більше, що з моїм напрямком роботи, з моїми творами це досить рідко буває насправді. Традиційно жанр “жіночого” – не люблю, до речі, цього розділення літератури за статевою приналежністю автора – або ж, як його ще називають, “любовного роману” облюбували критики, щоб вигострювати на ньому свою майстерність. Тим більше, що ніяких особливих зусиль для цього не потрібно. Достатньо нажахати читача “штампами”, які буцімто відрізняють лише цей жанр літератури, насмикати цитат з не найкращих зразків романтичних творів (знову ж таки, в усіх жанрах і напрямках літератури є шедеври, є, за перепрошенням, “туфта”, а є й те, що називається “ні риба, ні м’ясо”). Обґрунтована критика потрібна, вона є обов’язковою умовою розвитку літератури. (І не тільки літератури). Та буває досить прикро усвідомлювати, що у твій улюблений жанр не плює тільки лінивий. Молодим авторам я від усієї душі зичу успіху, задля досягнення якого потрібні, на мій погляд, такі чинники, як нездорове працелюбство, здорова впертість та напористість, чітке усвідомлення того, що те, про що ти пишеш, цікаво не лише тобі (в побуті це називається талантом), і, звичайно, елемент удачі теж має бути наявним. Але найголовніше – це віра у себе, у свої сили. Навчіться не опускати руки навіть у найскрутніші миті вашого життя – і у вас все вийде! Читачам “Точки” я щиро бажаю приємних літературних відкриттів, а ще – навчитися оцінювати літературні твори не лише розумом чи серцем, а й тим та іншим вкупі. Холодний аналіз та сліпе захоплення самі по собі – отруйні страви, їх треба змішувати у особистих пропорціях. І ще одне – не піддавайтеся на “загальну думку”. Завжди - читаючи і те, що “всі читають”, і щось, зовсім унікальне, складайте свою – якою б вона не була.