СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ БАБУСІ, НА РОКОВИНИ

Нехай болить душа моя за Вами,
Бо тільки так я знаю, що жива...
Нехай мій біль не виказать словами,
Та я жива, бо мертві всі слова.

Багато так хотілося сказати –    
Не встигла, не зуміла, не змогла...
І обриси забіленої хати
Безжальна пам'ять спалює дотла.

Старий ставок, порослий очеретом,
З якого я тягала карасів,
Ваш тихий сміх... і те "онучко, де ти?"
До мене знов приходять уві сні.

Нема ставка. Вже осідає хата,
Ніхто її не білить навесні,
Лиш яблуньки, немов сумні солдати,
Вас виглядають вічно з далини.

Та більше Ви не прийдете. Ніколи.
Над Вами тільки грубий шар землі,
І гострять об небесне синє коло
Щемливий крик бурлаки-журавлі.

І, мов іржею, роз’їдає груди
Пекучий біль, і серце відійма... 
Ніхто мене любити так не буде
Немає Вас – любові теж нема.

Нема ніде... і не знайти розради
Без Вас не стало неба і землі...   
А обриси забіленої хати
Ось-ось розтануть зовсім у імлі.

10 вересня 2002 року