ЖУРБА

Журба. Як же можна журитись по тому,
Про кого я знаю лиш голос та сни?
Вуста запікає зневоднена втома
Гірким до безтямності смаком вини...

І в чому ж я винна? Ті очі, мов небо
Осіннє, взяли мене в сірий полон,
Так, вирватись треба, вернутись до себе,
Та зрадити як найсолодший свій сон?

Як втратити те, що, мов крила, тримає
Мене над буденністю днів і ночей?
Кохаю, кохаю... сміюсь і ридаю,
І серце то скніє, то просто пече.

Зриваються сльози - вже добрі знайомі
З густих, запорошених бурями вій,
Журба... Я вже звично журюся по тому,
Хто нині та прісно й навіки - чужий...