А ТИ СКАЗАВ...

А ти казав “любитиму завжди”,
І ще казав, що навіть зорі з неба...
Але не в храм ведуть твої сліди -
То, мабуть, піст. І загубився требник.

А ти казав “тебе я захищу” –
І я тобі повірила. Так просто...
А ти віддав солоному дощу
Все те, що я для нас горнула в осінь.

Все те, що гучно кликала гроза,
Про що співали нам струмки та ріки,
А ти казав... Навіщо ти казав
Мені про те навіяне “навіки”?

Його нема! “Навіки” – то мара!
Облуди чин, міраж, порожні мрії!
І мерзну я на всіх восьми вітрах,
Бо вже тебе впізнати не зумію.

Я розучилась вірити в дива...
Моя любов – хіба була не диво?
А ти казав... Та то лише слова,
Вони самі слова і породили!